КОМЕДІЯ
ПЕРША ДІЯ
1
Нарешті У л я прийшла. Р и н а до неї,
од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не
сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не
луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш
з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це
ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що
тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій
уже збожеволів од своєї укрмови, ти
розумієш?
У л я тільки на двері — і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок?
Дешево... Або папа його, бо вже третя
лампочка перегоріла — так пише по-
українському, цілу ніч пише, ти розумієш,
навіть вірші пише!
У л я повернулася од люстра:
— Що ти кажеш?
Р и н а до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія
укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше
малоросійське прізвище змінити хоче і вже
напитує собі вчительку, щоб могла навчити
його правильно говорити по-руському,
наприклад, не "сапоги", а "спаг'і"...
У л я навіть од люстра відійшла:
-Так?
Р и н а
— А Мокій не тільки не зна про це, а
навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до
нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
У л я аж сіла:
— Та що ти кажеш?
— А папа ще зранку пішов до загсу на
вивідки, чи можна змінити прізвище і чи
має він право заставити Мокія, ти розумієш?
Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама
пише секретного в цій справі листа до тьоті
Моті в Курськ, щоб Т ь о т я Мотя негайно
(гукнула в двері. "Мамо, на хвилинку!.." До
Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш?
Розумієш тепер, що в нас у кватирі
робиться!
                                     2
 Увійшла М а т и. Р и н а до неї:
— Ти написала листа?
М а т и
— Уже й одіслала.
Р и н а
— Жаль! Я оце подумала; ніхто й не
подума, що одного листа мало. Треба
телеграму! (Нервово заломила руки,
подивилась у люстро, як вийшло). Треба
негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
М а т и теж заломила руки. В люстро:
— Навіщо телеграму, коли я вже
витратила десять копійок, послала листа?
Р и н а
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там
Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що у нас
тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А
ти кажеш — навіщо... Зараз піди й напиши!
М а т и пішла.
У л я
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в
загсі міняють?
— А ти думала де? Тільки в загсі!
Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер
можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой
Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш, зроби
так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він
кине свої українські фантазії, може, хоч
прізвище дасть поміняти...
— Ха-ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на
розтрату йдуть, про партію забувають, і не
абихто... Улюню! Золотко!
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Не зможу я цього зробити.
— Чого?
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
 — Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні
губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом
закохаєш.
— Це тобі так здається.
— От на! Він мені навіть якось сам
казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
— Серйозно?
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді
нагадують два вечірні озерця в степу.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш?
— От на!
У л я роздумливо, мрійно:
— Два вечірні озерця.
Р и н а підкреслено:
— Не забувай — у степу.
У л я роздумливо, критично:
— Два вечірні озерця, с. Хоч це й
поетично, проте... Знаєш, яку партію
знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти
трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта
відпочиватиме в Криму.
А там не два озерця — море. Два моря!
Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з
металістів, мускулатура в нього... Ола каже,
як обійме — щось надзвичайне: немов, каже,
гарячий удав... А кругом немов тропічний
ліс. Температура — сорок.
Р и н а
— Отож почни з Мокія, Улько, —
практику М а т имеш, як треба закохувати.
Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й
взяла комуніста? Практику мала — з
комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у
комсомолі скоро буде, розумієш?
У л я зацікавлено:
— Серйозно?
— Вже на збори ходить.
                                      3
 Увійшла М а т и.
Р и н а
— Написала?
М а т и
— "Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні
Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди.
Подробиці листом. Сестра Лина". Я вмисне
написала двічі "негайно", щоб вона, як
тільки одержить телеграму, так щоб і
їхала...
Р и н а
— А подробиці листом навіщо?
М а т и
— Як навіщо? Щоб з них наперед
довідалась, що ж таке у нас робиться...
Р и н а
— Ну, то вона й ждатиме листа.
М а т и з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали ті десять
копійок, що на листа витратила.
Р и н а
— Дай я покажу, як писати! (Вголос).
"Курськ, Корєнний" — це так, ринок можна
викинути, знають і так. (Подумала). "Мрія
воскресла. папа міняє..."
М а т и
— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Р и н а
— Не заважай! Мені ніколи!.. "Мрія
воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій
збожеволів укрмови. Станеться катастрофа.
Приїзди негайно". (До матері). Розумієш
тепер, як треба писати? На, перепиши й
одішли! (М а т и вийшла, Р и н а до Улі).
Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю
тебе, благаю — закохай!
У л я схвильовано:
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама
знаєш, який він серйозний, ще й
український. Ну як до його підступитися? З
якого боку?
— З якого?
— Так.
— З українського.
— Не розумію. Як це?
— А так, що тільки з українського.
У л я подумала:
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж
іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з
українського. Він же з усах боків
український.
Р и н а подумала. Раптом:
— Ха-ха! Ти дурна!
— Серйозно?
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу?
Тільки з українського. Це й означає, що в
нього другого боку нема, що він кругом
український.
У л я розсердилася:
— Як так, то й розуміти не хочу!
Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Р и н а побачила — лихо:
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
У л я до люстра:
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як...
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу
його і покажу, як почати.
— Ні, ні!
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз
покличу. Він зразу розсердиться,
нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до
нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам
потайний ключик, я покажу стежечку до
його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Р и н а натхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе
поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, У л я — кіноманка:
— Ти серйозно?
Р и н а не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у
воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що
не казатиму я, то немов з твого бажання,
розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки
підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А
далі — сама побачиш... (Постукала в двері до
брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш,
Моко?
У л я ледь чутно, самими рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба!
(Побачила, що та не слуха, підбігла до
люстра. Очевидно, хотіла зробити очі
озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
                                       4
 Увійшла м а т и. До Рини голосно й
авторитетно:
— Т ь о т я не одержить такої
телеграми!
Р и н а
— Цс-с... Чого?
М а т и тихше:
— А того, що в ній тринадцять слів, ти
розумієш? Треба скоротити.
                                       5
 Увійшов М о к і й, юнак з чорним
висипом, під носом і по підборіддю, з
мрійними, але злими очима. Хотів гримнути
на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Р и н а зробила знак матері, щоб та
негайно вийшла.
М а т и вийшла.
Р и н а до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя
подруга — У л я Розсоха.
У л я самими губами:
— Розсохина.
Р и н а з натиском:
— Розсоха.
М о к і й незграбно подав руку:
— Гм...
Р и н а
— На хвильку, Моко. Улі страшенно
вподобалось українське слово —
бразолійний, а я не знаю, що воно означає.
Яка його тяма?
М о к і й хмуро, недовірливо:
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
Р и н а до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний!
Бразолійний!
М о к і й уважніше подивився на Улю.
Кахикнув.
Тоді глухо:
— Бразолійний — темно-синій (До
сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Р и н а до Улі:
— Бразолійний — темно-синій,
розумієш, Улю?! (До брата). У л я каже, що
воно звучне таке, свіже — бразолійний.
Бразолійний.
М о к і й до Улі. Стримано:
— Ви де чули чи вичитали це слово?
У л я розгубилась:
— Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло
і вподобалось...
Р и н а перехопила:
— Улі ще одне подобалось слово... (До
Улі). Яке ще тобі подобалося слово?
Здається... ну, як? "Бринить" ти казала?
У л я
— "Бринить".
Р и н а
— Що таке "бринить", Моко?
М о к і й м'якше:
— А, "бринить". По-руському —
"звучить". Та тільки одним словом "звучить"
його перекласти не можна. "Бринить" має...
(До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти
мене колись за це слово вже питала...
Р и н а здивовано:
— Я?
М о к і й суворіше:
— Авжеж, питала. Просила, щоб я
підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Р и н а
— Невже питала? Тепер пригадую. (До
Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це
слово питала... (До брата). А я у тебе спитала
для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш?
У л я
— Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре
знаєте українську мову, а мені саме тоді
вподобалось це слово, і воно мені, не знаю
чого, страшенно вподобалось. Спитала у
Рини: що таке... "звучить"?
Р и н а перебила:
— "Бринить"! Отоді я, Моко, й спитала
тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що
"бринить" — якесь надзвичайне слово...
М о к і й до Улі:
— "Бринить" має декілька нюансів,
відтінків. По-українському кажуть: орел
бринить. Це означає — він високо, ледве
видко — бринить.
У л я примружила очі. Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я кивнула головою. М о к і й м'якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от
іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а
тоді зверху, в повітрі, ледве примітний
такий, бринить.
Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я ніжно всміхнулась. М о к і й
розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це
треба так розуміти: тільки-тільки береться,
вона ще неясна — бринить. Спів бринить.
Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно
пісню...
У л я мрійно:
— Бринить.
М о к і й з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть:
аж губа бринить, так цілуватися хоче.
У л я
— А знаєш, Рино? Мені справді
вподобалось це слово.
Р и н а
— Серйозно?
У л я
— Серйозно!
Р и н а
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як
і що. (До Мокія). Між іншим, У л я
страшенно любить українські кінокартини і
написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які,
Улю?
У л я
— Надзвичайні.
Р и н а до Мокія:
— Ти розумієш?
М о к і й
— На жаль, гарних українських
кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Р и н а
— Оце ж вона й прийшла спитати, про
оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні
в кіно. А мені ніколи, розумієш?
М о к і й
— Гм... Бачиш, мені треба сьогодні
ввечері на комсомольські збори... На жаль,
не можу, бо треба на комсомольські збори...
Я пішов би, та мені треба на збори
комсомолу.
Р и н а
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її
цікавить не так картина, як написи до неї:
чи чистою укрмовою написано, чи робленою,
чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого
тебе це цікавить.
У л я здивовано:
— Мене?
Р и н а
— Не однаково — чи чистою, чи
робленою?..
М о к і й
— Авжеж, не однаково! От, наприклад,
написи в "Звенигорі" — краса! Стильні,
поетичні, справжньою українською мовою
писані. А подивіться ви на написи по других
кінокартинах. Олива з мухами! Немов
навмисне псують таку прекрасну, таку
милозвучну мову...
Р и н а до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б
відповів на всі твої щодо української мови
запитання!
М о к і й до Улі:
— Бачите, мені треба на збори
комсомолу... А вас справді цікавить все це?
Українська мова і... взагалі?
У л я
— Взагалі страх як цікавить!
Р и н а
— Як стане коло української афіші:
читає-читає, думає-думає, чи справжньою
мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю —
Улю! Улю!
М о к і й до Улі, приязно:
— Серйозно?
У л я почервоніла:
— Серйозно!
М о к і й
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото
неправильно писану афішу, вивіску або
таблицю — і досади тобі на цілий день. А які
жахливі афіші трапляються, як
перекручують українську мову...
У л я
— Серйозно?
М о к і й
— Серйозно перекручують! Серйозно!..
Та ось я вам покажу одну таку афішку —
помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб
справити чемність). Вибачте, я зараз... На
хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг).
Р и н а до Улі:
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько,
сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним
треба поводиться? От тільки забула я
попередити тебе, що не всяке українське він
любить, розумієш? Раз на іменини, думаю,
що йому купити, який подарунок? Купила
малоросійську сорочку й штани. Так ти
знаєш, сокирою порубав.
У л я пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на... От що, Улюню! Ти котись
зараз просто до нього в кімнату, розумієш?
Бо тут він покаже тільки афішу, а там у
нього словники, книжки. Хвильові всякі.
Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки
відповідатиме. Побачиш яку книжку — і
питай. Побачиш там Хвильового і питай, а
тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і
що. Іди! Дай я тебе перехрещуі
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на
його смак?
Р и н а
— Попадеш.
У л я
— Ну як? Як? Коли мені здається, що
"Стоїть гора високая" краще за Тичину.
Р и н а на мить замислилась,
потьмарилась.
Раптом обличчя Ті засвітилося:
— Прекрасної Оце і май на увазі: що
тобі подобається, те йому не подобається, і
навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
— А не помилюся?
Р и н а
-Ні!
У л я боязко підійшла до Мокієвих
дверей.
Постояла. І таки пішла.
Р и н а до люстра:
— Ху! Слава Богу.
                                      6
 Увійшла М а т и.
Р и н а
— Ну, що там у тебе з телеграмою?
Написала?
М а т и
— Вже й одіслала. Домаху попросила,
щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Р и н а
— Як же ти скоротила?
М а т и
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло
коротко й дешево. Ось копія: "Курськ,
Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець.
Приїзди. Лина. Негайно приїзди". Все...
Р и н а
— Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не
одержить такої телеграми!
М а т и
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне
за тринадцять?
Р и н а
— Та кому телеграма? Корєнному
ринкові?
М а т и
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному
ринку здогадаються, що ця телеграма до
тьоті Моті.
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
М а т и вирвала назад:
— Я сама!
Р и н а
— Дай, кажу!
М а т и
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а
т и вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш
схвильована:
— Папа прийшов
                                    7
 Ускочив М а з а й л о.
Подивився гарячими, натхненними
очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав
серце). Думав, не переживе...
М а з а й л и х а і Р и н а
— Ну?
— Не міняють?
М а з а й л о
— По радіо читають, в анатоміях
пишуть: серце — орган, що гонить кров,
орган кровогону. Нічого подібного! Серце —
це перш за все орган, що передчува і вгадує.
Однині вірю йому, а більш нікому в світі.
Серйозно кажу!
М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за
серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
М а з а й л о
— Ще як я підходив до загсу — думалось:
а що, як там сидить не службовець, а
українець? Почує, що міняю, так би мовити,
його українське — і заноровиться. На зло
тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що,
як сидить такий, що не тільки прізвище,
всю Україну змінив би? А що, як і такий, що
що йому, до твого прізвища — до себе він
байдужий під час служби, себто сидить,
нічого не бачить і себе не поміча? А що, як
такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А
що, як не той, і не другий, і не третій?.. А
що, як і той, і другий, і третій?.. І серце,
серце вже тоді передчуло. Там сидів...
(Випив води}. Од усіх вищезгаданих
середній.
М а з а й л и х а
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично
середній, помоєму. Увійшов...
Р и н а
-Хто?
М а з а й л о
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь
арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до
нього — і раптом відчув, що вся кров мені
збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на
пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як
справді пожар, зайнялося. Палахкотить...
Питаю і не чую свого голосу: чи можна,
кажу, змінити прізвище? Він подивився і
знов: "Вам чого?" — арихметичним голосом.
Як чого? Як чого? — заскакало огненно в
голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це
прізвище, і воно, як віспа на житті —
Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в
город до школи, першого ж дня на регіт
взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла
гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали
— Мазайло! На службу не приймали —
Мазайло! Од кохання відмовлялися —
Мазайло! А він знову: "Вам чого? — питаю".
М а з а й л и х а
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла,
а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а
— І тепер сміються, регочуть —
Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о
— Я нічого не сказав. То мені лише
здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так,
що я став перед ним і мовчав.. Мені
заціпило...
М а з а й л и х а
— Було б голкою вколотися.
М а з а й л о
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як
у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця
вже не чую. І раптом воно тьох! — перед
очима якесь писане оповіщення... Немов не
я, немов хтось інший за мене чита —
(серце!). Список осіб, що міняють своє
прізвище. Минько Панас на Мінервина
Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн
Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних
Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-
Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на
Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів,
де я і чого прийшов, повернувся назад,
питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна
змінити своє прізвище і як? І чую
арихметичний, щодалі симпатичніший:
"Можна!" Отак і отак... Ура! — крикнуло
серце.
Р и н а радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
М а з а й л о натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на
Великдень... (Поцілував жінку). Отак!
(Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
М а з а й л и х а, мало не плачучи з
радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть,
Минасю?.. Яке? Р и н а
— Було б попросити і нам Алмазова...
М а з а й л о, немов диригуючи над
якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке
до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами
птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
М а з а й л о, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На
публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі,
погладивши серце). Думав, не переживе.
М а з а й л и х а
— З Мокіем що робити, Минасю? Він ж"
і слухати не захоче...
М а з ай л о раптом перестає
диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
М а з а й л и х а
-Ні!
М а з а й л о
з радісним гнівом:
— Заставлюї Виб'ю з голови дур
українськийі А як ні — то через труп
переступлю. Через труп!.. До речі, де він?
Покличте його! Покличте негайної (Гукнув).
Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова!
До публікації, розумієш?
М а з а й л о
— Тепер не боюсь! Не боюсьі Бо тричі
звертавсь я до загсу, тричі, тричі
допитував... Аж нічого він не може вдіяти.
Маю повне, необмежене право змінити не то
що своє прізвище — по батькові й дідове
ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього...
Мокію!
Д о ч к а
— Ти, здається, маєш знайти собі
вчительку?
М а з а й л о
— Правильних проізношеній?.. Вже
знайшов! Найняв! В понеділок прийде на
лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна
руська вимова... Прізвище Б а р о н о в а —
К о з и н о.
М а з а й л и х а
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про
зміну прізвища, не вчинить під час лекції
демонстрації" скандалу?
М а з а й л о
— Уб'ю!
М а з а й л и х а
— Минасю, яка грубість!
М а з а й л о
— Ну, вигоню з дому!
Д о ч к а
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти...
Та краще до публікації помовчати. З'яви
собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого
про це не зна, розумієш? Ти береш лекції
"правильних проізношеній" — Мокій не зна,
розумієш? Тим часом я і мама скликаємо
родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
М а з а й л и х а
— Сестру мою Мотю з Курська. Дочка
— Можна буде ще дядька Т а р а са з
Києва.
М а з а й л и х а жахнулася:
— Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!..
Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там
такий, що в нього кури по-українському
говорять.
Д о ч к а
— Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми
натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
М а т и
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти,
Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Д о ч к а
— Крім того, ще один план є на Мокія
вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він
за тиждень-два кине свої українські мрії?
От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Д о ч к а
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не
віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе!
Тюльпанов! Ну?
М а з а й л о
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро).
Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло!
Здрастуй...
                                        8
 В цей момент підвищений, радісний
голос М о к і ї в:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. М о к і й
вийшов з У л е ю.
Не помітивши навіть батька,
переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке
оригінальне, демократичне, живе прізвище.
Це ж зовсім не те, як якесь заяложене,
солодко-міщанське: А р е н с ь к и й,
Ленський, Юрій Милославський... Взагалі
українські прізвища оригінальні, змістовні,
колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк,
наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога.
Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю!
Антирелігійне! Це ж не те, що
Богоявленський, Архангельський, Спасов. А
німецькі хіба не такі, як українські:
Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А
французькі: Лекок — півень.
У л я обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
                          Друга дія
 Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі
(перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж
з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти
кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався
чи?..
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила
Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Р и н а вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після
кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на
мене — отак. Сказав, що по-українському
"зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш,
спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки
спитавсь, чи не читала я думи про втечу
трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої
білі ніжки на сире коріння, на біле каміння
спотикає". От, каже, де збереглася
українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це
той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються),
він сказав: як-то прекрасно оповіла
українська мова кохання: я покрию, каже,
свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш,
уже лежали, він сказав, як українська мова
до того ще й дуже економна та стисла: одна
рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися,
сказав він мені: ваше прізвище Розсоха —
знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо
— он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є
чотири зірки — то криниця, далі три зірки
— то дівка пішла з відрами, в розсохах,
каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-
глибоко...
— Ну? Ну?
У л я зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш,
Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Р и н а
— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе...
Оя, яка ж ти дурна, розумієш?
У л я
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи
мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я
— ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
-Так.
Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л
я як У л я — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати,
Рнно!
Р и н а
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж
була б дурна.
У л я образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і
ти меве не питан...
Р и н а
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не
сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що?
Мені здається...
У л я
Ну?
Р и н а
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як
пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Р и н а
— От на! Принаймні закохується. Тільки
ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей
процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не
вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко,
твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну
зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
У л я
— І зробила б, може, та коли ж він
чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш?
Коли навпаки — він на тебе словами отими
тощо... аж пахне.
Р и н а
— Він на тебе словами, віршами,
ідеологією, а ти на нього базою, розумієш?
Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько,
що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну
базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш,
моєї поради. Так, Улюню, так?
У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки
поцілувала Рину.
Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні
наділа більш прозористі панчохи, розумієш?
За новою модою. До того ж вони й на колір
кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла,
покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить У л я.
Сама вийшла.
                                    2
 Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з
книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
У л я
— Я... по книжку... А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це... ви.
В У л і забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
У л я трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську
книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам,
Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З
поезії? З прози? З наукових, соціально-
економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте... яку ви хочете.
М о к і й зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх
перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української
етнографії та антропології.
У л я вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і,
здається, з золотим обрєзом...
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати:
з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда,
прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію,
що вона з берегами. Фартух дорогий —
золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті
береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському
"чулки з розовой каемкой" ? Отакі, як у
мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась.
Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще
більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими
берегами. Або пустився берега чоловік, по-
руському — на проізвол судьби. Або,
нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад,
треба українській неписьменності берега
дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо
українську мову. Кажемо, наприклад: потяг
іде третьою швидкістю, а треба — поїзд
третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А
яка ж вона поетична, милозвучна, що вже
багата... Та ось вам на одне слово "говорити"
аж цілих тридцять нюансових: говорити,
казати, мовити, балакати, гомоніти,
гуторити, повідати, торочити, точити,
базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати,
жебоніти, верзти, плести, ґерґотати,
бурмотати, патякати, варнякати,
пасталакати, хамаркати, мимрити,
цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник,
коли Мокій та У л я почули.
Пішла одчинити У л я.
                                    3
 Вернулась і з нею увійшла суха, потерта
якась дама
в довоєнному вбранні.
Д а м а до Улі:
— Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш
папа найняв мене показати йому кілька
лекцій з правильних проізношеній.
У л я
— Мій папа? У мене нема папи: він
помер.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І
це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще
завчора він найняв мене і дуже просив
прийти на першу лекцію сьогодні.
У л я
— Мій папа вже три роки тому як
помер... То, мабуть, був не мій папа.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила,
хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла
розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця,
№ 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки",
— та собак, казав ваш папа, нема. І справді
нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій,
чудне таке прізвище.
М о к і й
— Може, Мазайла?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не
треба запам'ятовувати прізвища, бо не
сьогодні-завтра має змінити його у загсі на
інше...
М о к і й аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А ви його син?.. Вибачте, не знала.
(До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви
похожий на вашого папу. Боже, як
похожий... Скажіть — змінили вам
прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно
справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
М о к і й глухим, здушеним голосом:
— Однині... (розкашлявся) у мене папи
нема!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Як? Ви сказали...
М о к і й з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не
туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла
розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця,
№ 27, "У дворі злі собаки", квартира...
4
Увійшов М а з а й л о. Кинувся до
Козино:
— Жду вас, жду!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння.
Сказали — вас нема, що ви вмерли...
М а з а й л о показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще
раз Бароковій:
— Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму
з мадам Бароновою-Козино ділову розмову.
Мені потрібна ця кімната...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— І я вже була повірила, що ви
вмерли...
М а з а й л о до Баронової, але вся його
увага на Мокієві:
— Дуже приємно... (До Мокія).
Розумієш?.. (До Баронової, ще раз
вклонившись). Вибачте. Заходьте...
Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно і
задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
М о к і й, ввесь час свердливши батька
очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної
лекції правильних проізношеній! (Помітив
Улю біля люстра і раптом увесь засвітився,
сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите
тепер, Улю, який я самотній?
У л я
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до
кого слова промовити, тим паче
українського. Слухати не хочуть. (До дверей).
Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати
українське слово. (До Улі). Не розуміють
його краси, а з моєї самотності сміються.
Отак і живу, самотію, як місяць над глухим
степом, як верства в хуртовину. (До дверей).
Буду співати, кричати під дверима отут, буду
танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник
в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у
каліки, як...
У л я захвилювалась:
Серйозно?
М о к і й
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за
словом поетовим: "Сиди один в холодній
хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані
порадитись. Нема, анікогісінько нема..." А як
хочеться знайти собі такого друга, теплого,
щирого, щоб до нього можно було
промовитись словом з Грінченкового
словника та й з власного серця...
У л я вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й
тепла... Навіть гаряча...
М о к і й
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам
сказати...
У л я трепетно:
Що?
М о к і й
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви
зельтерську воду, як дивились на зоряну
криницю, на дівку а відрами...
У л я
-Що?
М о к і й
— Хотілося сказати, а тепер ще
охотніше скажу: Улю! Давайте я вас
українізую!
У л я мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
М о к і й у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі
українські, губи, стан!..
У л я, спинившись:
Очі?..
М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все
українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я
вам зараз доведу... Не я, а наука, оця
книжка, Улю, антропологія вам доведе, що
ви справді українка... (Перегорнувши кілька
аркушів, почав вичитувати). Ось: українці
здебільшого високого зросту, стрункі...
(Глянув на Улю). А ви хіба не струнка?
Широкі в плечах (ну, це про мужчин),
довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як
коротконога жінка! (У л я неспокійно
подивилася на свої). Ні, у вас українські,
Улю... (З книжки). З дуже напігментованою
шкірою, себто смугляві, пишноволосі або
кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не
ймете віри. (З книжки). Круглоголові,
довгобразі, високо— та широколобі,
темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі
вуха... (Подивився на Улю). Як про вас
писано...
У л я розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
М о к і й
— Ще не ймете віри? Так ось!
Брахікефальності пересічний індекс, себто
короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян —
82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1...
(Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у
вас — 83,1 — український індекс.
У л я серйозно:
— Серйозно?
М о к і й
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом
з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще
груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на
довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у
білорусів...
У л я
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей).
Вибачте... У вас тут теж український
індекс...
У л я вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут
пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще
одна є...
М о к і й
— Не дочитав ще... Прізвище
українське, індекси українські, очі, рот,
стан, все чисто українське. Тепер ви вірите,
Улю?
У л я
— Вірю.
М о к і й
— Отже, дозвольте мені вас
українізувати, Улюї
У л я тихо:
— Українізуйте, Моко.
М о к і й, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете.
Що там українкою. Ви станете більш
культурною, корисною громадянкою, от вам
клянусь! Ви станете ближче до робітників,
до селян та й до мене, а я до вас, от
(Безпорадно замахав руками). Над мовою
нашою бринять тепер такі червоні надії, як
прапори, як майові світанки 3 чудесної гори
СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде
чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної
пісні. Ви ще не чули такої.
У л я
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною
електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши,
вийшла.
6
М а з а й л о увів Баронову-Козина.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до
Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити
електричною мухобійкою власного винаходу,
щоб навіть мухи нам не заважали.
Починайте, будь ласка!
Б а р о н о в а — К о з и н о
захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, —
починати... Може, ви почнете?
М а з а й л о теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя
вчителька. Починайте ви!
Б а р о н о в а — К о з и н о ще гірш
захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од
цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу
почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його
почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній
вчительці...
М а з а й л о захвилювався.
— Починайте так, як ви починали
колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій
гімназії працювали?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В дівочій, відомства імператриці
Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі
починали молитвою. Пам'ятаєте молитву
перед навчанням?
М а з а й л о
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас
в го-родському вчилищі молитву співали...
Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після
лекції ще дві години в класі сидів — "без
обєда" називалось...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно
співали. Пам'ятаю слова...
М о к і й, прочинивши двері, заляскав
електричною мухобійкою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять
років. Не може бути... Молитва перед
навчанням... Невже забула?
М а з а й л о
— Молитва перед навчанням. Невже
забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очі
засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, иізпошлі нам
благодать...
М а з а й л о, зрадівши, що згадалось,
підхопив на весь голос:
— ...Духа Твоєго Свято-о...
Б а р о н о в а — К о з и н о крізь
сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго...
М о к і й , причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і М а з а й л о доспівали
разом:
— ...дарствующего і укрепляющего наші
душевниє сі-і-ли... даби внімая пре-по-да-ва-
є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому
Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім
на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Б а р о н о в а — К о з и н о на такий
голос, як колись казали в класі після
молитви:
— Садітесь!
М а з а й л о сів. Б а р о н о в а — К о з
и н о утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще
цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Б а р о н о в а — К о з и н о.
розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий
голос, як колись учила). Розгорніть, будь
ласка, книжку на сторінці сорок сьомій...
(Дала Мазайлові книжку і методично ждала,
поки він шукав сорок сьому сторінку).
Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі,
голосом:
— Знайшли.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Читайте вірш "Сенокос". Читайте
голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
М а з а й л о, обсмикуючись, як колись
обсмикувався в школі перед тим, як здавати
урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами...
Б а р о н о в а — К о з и н о трошки
захвилювалась:
— Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а
над луґамі. Не га, а ґа...
М а з а й л о
— Над лу-гами...
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Б а р о н о в а — К о з и н о аж вух своїх
торкнулася пальцем:
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука
"г" майже немає, а є "г". Звук "г" трапляється
лише в слові "Бог", та й то вимовляється...
М а з а й л о раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме "ге" і є моє лихо
віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро,
що по ньому мене впізнаватимуть навіть
тоді, коли я возговорю не те що чистою
руською, а небесною, ангельською мовою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не
вдавайтесь!
М а з а й л о
— О, як не хвилюватися, як, коли оце
саме "ге" увесь вік мене пекло і кар'єру
поламало... Я вам скажу... Ще молодим...
Губернатора дочь оддаля закохалася мною.
Просилася, молилася: познайомте мене,
познайомте. Казали: не дворянин, якийсь
там регістра-тор... Познайомте мене,
познайомте! Покликали мене туди — як на
Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з
уст моїх "ге"... "ге" — одвернулась,
скривилась.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
М а з а й л о
— О, скільки я вже сам пробував у
розмові казати... "кге".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— "Кге" ?
М а з а й л о
— Не міг і не можу, навряд щоб і ви
навчили мене...
Б а р о н о в а — К о з и н о
захвилювалась:
— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер
мій заробіток — "ге"... Самим "ге" я тепер і
живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть
ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
— Над лукгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Б а р о н о в а — К о з и н о до вух, М а з
а й л о до серця — та разом:
— Ху-у-у!
М о к і й одчинив двері. Тоді голосно до
Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і
показав де), оцю народну пісню. Читайте
голосно, виразно і тільки так, як у книжці
написано.
У л я, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над
криницею...
М о к і й
— Не під ґарою, а під горою... Там
написано: під горою. Читайте, будь ласка, як
написано.
У л я
— Під ґарою...
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо!
— Го!
— Ґо!
— Де ж там, Улю, "ґо", коли в книжці
"го" стоїть. Взагалі в українській мові рідко
коли звук "ґе" подибуємо, хіба в таких
словах, як (на батьків бік голосно} ґуля, ґава,
ґирлиґа, а то скрізь кажемо "ге".
Б а р о н о в а — К о з и н о раптом
стрепенулась:
— Стривайте, стривайте! Я знайшла
секрета, як вас навчити. Боже мій,
знайшла... Ось як: читайте, і де "ґе" стоїть,
там вимовляйте ка, к.
М а з а й л о несміливо:
— Ка, ки...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Читайте!
М а з а й л о
— Пахнет сеном над лу-ками...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Так!
М а з ай л о сміливіш:
— Песньой...
— Песнєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями
рядамі...
Б а р о н о в а — К о з и н о рівним
методичним голосом:
— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
М а з а й л о старанно, аж жили
напнулись:
— 3 краб-лямі...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Та ні! У вас тепер не "ге", не "кге"...
Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с...
Окрім цього, в руській мові там, де звук "б"
не акцентовано, треба його вимовляти як
"п": с ґрап-п-плямі...
М а з а й л о обережно, як по камінцях
через воду:
— С крап-лями...
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
М а з а й л о сміливіш:
— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое
убірають мужічкі є-ко круком.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не єко, а єво!
М а з а й л о
— Як? Та тут же стоїть буква "ги", себто
"к", а не "в".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В інтелігентній мові вимовляють
"єво", а не "єго" і не "є-хо".
М о к і й стрепенувся. Аж підскочив. До
Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як
вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи,
вимовляйте "г" як "х". Ну, Улю!
У л я
— Під хорою...
М о к і й
— Приблизно так.
У л я сміливіш:
— Під хорою над криницею...
М о к і й
— Улю, як у книжці написано. Над
криницею, цею "е"... (Раптом). Скажіть, Улю,
паляниця!
У л я
— Паляниця.
М о к і й
— Такі Вірно! Раз паляниця у вас
вийшла, це знак того, що скоро навчитеся
мови.
У л я
— Серйозно?
— Серйозно.
Б а р о н о в а — К о з и н о до
знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
М о к і й голосно:
— Український білий хліб.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А я й досі не знала.
М о к і й
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте...
Читайте, Улю, далі.
М а з а й л о демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз
растьот, растьот, как дом. В ожиданьї...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно
вкопаний сто... стаїть: уші врозь, дукою нокі
і как будто стоя спіт.
Б а р о н о в а — К о з и н о
-Так!
М а з а й ло голосніш:
— Только Жучка...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Толька Жучка...
М а з а й л о про себе:
— Агаї Це значить жучку звуть Толя,
Толька... (Голосно). Толька жучка удалая в
рихлом сене, как в валнах...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Прекрасно!
М а з а й л о, Баронова разом,
натхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая
впопихах.
У Бароновоі-Козино чути "впап'хах", у
Мазайла — "упопихах".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ну от! Прекрасно!
М а з а й л о зворушено і глибокодумно:
— Господи, то єсть преблагій Господи! У
такому, сказать, маленькому віршикові і
така сила правільних проізношеній!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Запишіть їх — далі ще більше буде!
М а з а й л о побожна:
— Запишу собі на папері і на серці...
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
— Замість г — к, замість к — в, б — п, о
— а...
М о к і й до Улі:
— Читайте далі.
У л я
— Під хорою над криницею хорювали
брат з сестрицею...
М о к і й
-Так.
У л я голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками
умивалися. Ходім, сестро, хо-горою...
М о к і й
— Так.
У л я голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще
й степами — розвіємось цвітами...
М о к і й, як диригент, що почув
фальшиву ноту, замахав благальна руками:
— М'якше! М'якше! Цьвітами...
У л я м'яко:
— Цвітами.
М о к і й
— Прекрасно.
У л я зворушено:
— Розсіємось цвітами.,. Будуть люди
квіти рвати та нас будуть споминати...
(Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що
брат рідний та... (заплакала) сестриця...
М о к і й
— От вам і маєш... Та чого ви, Улю?
Чого?
У л я плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж
жалісне...
М о к і й, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю,
заспокойтесь... Скажіть, п'ятниця...
У л я покірливо:
— П'ятниця...
Б а р о н о в а — К о з и н о до
знервованого й збентеженого вкрай
Мазайла:
— Ах, Боже мій! Що це таке?
М а з а й л о звівся, як дракон:
— Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься
українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,
У л я здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
М о к і й, схопивши ручку з пером в
одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж
русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов
двері. Став.
Важко нависла передгрозова тиша,
М а з а й л о, ледве стримуючись, до
Бароновоі-Козино:
— З об'єктивних причин доведеться
припинити нашу лекцію, одклавши її на
завтра. А зараз попрошу вас лише
перевірити, чи так я записав (почав і
заплутався, бо вся його увага на Мокієві),
Замість к — г, замість г — в, п — б...
Наприклад. Наприклад... (У нестямі).
Бахнуть сеном єво над лувами?
Б а р о н о в а — К о з и н о